Ієрей Андрій Чиженко
Це почуття образи.
Якщо людина на когось ображається, то вона сама себе немов би відключає від струму Божественної благодаті.
Ось цей датчик: тебе образили, з тобою вчинили несправедливо, і ти відразу спалахуєш, відразу даєш відсіч: чи словесну, чи фізичну – неважливо. Тому що твоє внутрішнє переконання таке: «Як він посмів?! Як він посмів мене образити?! Мене, такого хорошого і правильного! Абсолютно незаслужено все це!». І хвиля «праведного» гніву піднімається в грудях, затоплює твоє серце і бурхливою гірською річкою виливається назовні.
Чому так? Відповідь дуже проста: ти гордий і пихатий. А гордий завжди думає про себе дуже добре. Його свідомість, щоб потішити своє его, ховає власні недоліки і голосно сурмить самому собі про власні достоїнства. У підсумку, в результаті багаторічної грішно-гордовитої праці, створюється образ самого себе, такого собі супермена, формується внутрішня серцева вавилонська вежа. І людина починає вважати, що цей образ, ця вежа і є вона сама. Але коли хтось зазіхає проломити цю вежу, гординя змушує людину здійснювати дуже злі вчинки, які вона виправдовує. І ось найдобріша по зовнішності людина при вторгненні в її внутрішній простір вже сичить, як змія, або гарчить, як вовк.
Але не так відбувається зі смиренним людиною. Смиренна людина в усьому що відбувається з нею бачить волю Божу і упокорює себе під неї. Смиренний розуміє, що він був з утроби матері отруєний гріхом гордині, яка йому разом з первородним гріхом дісталася від предків Адама і Єви. Вся його природа отруєна гріхом гордині. І, відповідно, всі думки, почуття, слова і дії. Єдиний порятунок від неї - це слідувати за Богом, слідувати за Христом, намагаючись виконувати Його всеблагу волю. І тому серце смиренного в усьому намагається побачити цю волю Божу. У тому числі і в образах, які завдає йому світ, які на мові православної аскези називаються словом «скорботи». Як кажуть святі отці: «Скорбота - потаємна милість Божа». Тому що скорботи - хірургічний скальпель, яким Бог лікує нашу «ракову пухлину» гріха. Це Його молот, яким розбивається наша вавилонська вежа гордині. Як писав колись в своїх повчаннях митрополит Афанасій Лімасольський: камінь гордині не можна полити водою, він нікуди не зникне; його можна тільки розбити молотом. І ось скорботи - це, якщо хочете, рятівний молот Бога, який ламає нашу вавилонську вежу-сходи, що ведуть в пекло.
Чи смиренна людина, коли їй завдають образу, запитує, «за що мені, такому хорошому, погане заподіяли?». Ні. Такий чоловік запитає: «Що Господь мені всім цим хоче сказати? До чого Він мене веде? Що милосердний Бог мені хоче відкрити цієї скорботою?».
Гординя - це коли людина жадає жити наодинці з собою і щоб весь світ служив їй. А смиренність - коли людина живе наодинці з Богом і жадає послужити Йому. І ось друге повинне стати фундаментом, віссю нашого буття. Якщо ми хочемо спастися.