Катастрофа

Стільки говорено-переговорено про жалюгідний стан сім’ї в нашому суспільстві, стільки безчинств твориться навколо, що вже, здається, важко чимось здивувати, але ось – з’явилася нова пошесть, а говорячи простою мовою – нове знущання над Таїнством Шлюбу. Суть в тому, що жінки (чомусь саме жінки) стали кидати своїх законних чоловіків і дітей для того, щоб почати «справжнє», як їм здається, і – ось тут увага – православне сімейне життя. Щоб і любов романтична була, «піднесена», і гармонія плотських стосунків, і «благочестя» з неодмінним вінчанням, ходінням в храм, сповіддю і причастям… Словом, не те «непорозуміння», що було раніше, а справжнісіньке «православне» сімейне життя. Причому кидають ж не розбійників і не лиходіїв безбожних, а цілком нормальних чоловіків і навіть воцерковлених, але… Ось в цьому «але», як мені здається, вся справа і полягає. Тобто причин для того, щоб кинути чоловіка, вишукується безліч, а на ділі, як правило, просто приходить пристрасть і шукає собі виправдання. Знову і знову лукавий і хитрий біс блуду заморочує людям голови, перетворюючись в ангела світла (2 Кор.11,14). І смертний, найтяжчий гріх виряджається в тогу праведності. Ось в чому знущання, ось в чому привід для скорботи сугубої і для більшого протверезіння, а особливо для нас – священиків, які повинні якось висловлювати своє судження про такі «нові благочестиві союзи» і про позбавлення від попередніх – неправильних». І ось уже кілька кинутих чоловіків звертаються з болем і гіркотою, і звучить від них одне і те ж питання: чому Церква не припиняє таке безчинство?! Більше того – погоджується і благословляє ці нові «благочестиві союзи», так що перелюбники і руйнівники сімей продовжують як ні в чому не бувало ходити в храм, причащатися, насолоджуватися радістю «повноти буття», а покинуті дружини, чоловіки і діти в скорботі й розгубленості ніби залишаються за бортом цього «нового щасливого життя». Як же Церква допускає таке – можна почути запитання?

Погодьтеся, благочестя, що ґрунтується на нехтуванні заповіді – це абсурд якийсь, і питання ставлення до таких союзів – це питання не риторичне, а дуже навіть істотне, і розглядати його треба по суті. А по суті, відповідно до канонів нашої Святої Православної Церкви, винуватець руйнування сім’ї (перелюбник або перелюбниця) якщо і має право знову створювати сім’ю, то тільки після того, як принесе належне покаяння і виконає покуту, співмірну з тяжкістю вчиненого гріха. До слова, за нинішніми нормами – це заборона на вступ в шлюб на термін від 3,5 до 7 років. А саму виняткову тяжкість цього гріха, на кшталт вбивства, багато людей і не усвідомлюють. І надмірна поблажливість до тих, хто вчиняє  цей гріх не тільки не приводить в жах і трепет, не тільки не призводить до дійсного розуміння скоєного і покаяння, але ніби заспокоює і залишає перебувати в згубному самозаспокоєнні. На жаль, але так буває.

І якщо уважно і неупереджено розглянути, що говорить про сімейне життя і про ставлення до розлучень Святе Письмо, то картина вийде зовсім однозначна і не допускає вільних трактувань. По-перше, хто в якому стані прийшов до віри – в тому положенні і повинен залишатися, не шукаючи зміни (пор. 1Кор.7, 20). І тільки якщо явний безбожник покине свою дружину через її віру і благочестя – тільки тоді вона не згрішить, залишившись без чоловіка, і вважається «вільною» (пор. 1Кор.7,15). Але якщо чоловік невіруючий згоден жити зі своєю дружиною – їй слід проявляти і терпіння, і поблажливість, і любов, живучи з ним, по-перше, тому, що Господь, можливо, і його приведе через віруючу дружину до віри (пор. 1 Кор.7,16), а по-друге, християнське життя передбачає не якесь особливе становище життя, але перш за все якості душі, так що спасіння отримують якраз найчастіше не ті, кому були створені всі умови, а ті, хто в нестерпних часом умовах залишалися вірними Христу і Його Церкві. Крім того, коли ми говоримо про те, що невіруючий і «звіроподібний» чоловік може бути через дружину покликаний до віри, це не означає, як думають деякі «благочестиві дружини», що як тільки вони самі переступили поріг храму – тут же треба починати «пиляти» своїх нерозумних чоловіків і «вистругувати» з них добрих християн. Апостол Петро, наприклад, говорить зовсім про інше, про те, щоб дружина являла приклад чистого, богобоязливого життя, і таким чином «без слів» обретала чоловіка свого для Царства Божого (пор. 1Петр.3,1-2). Ну і вже, звичайно, ні про яке розлучення і мови не може бути, крім провини явного і, можна навіть сказати, зловмисного і систематичного перелюбства з боку чоловіка. Чому кажу – зловмисного і систематичного? Тому що дивним чином в канонах наших знаходимо веління дружинам приймати чоловіків навіть після перелюбу, якщо тільки вони покаються і звернуться. Дивно, але це так (Друге канонічне послання святителя Василія Великого, п. 21). І навіть якщо чоловік б’є дружину – як це не жахливо звучить, але і тоді канони заповідають терпіти і не розлучатися (1-е послання, п. 9), не кажучи вже про майнові та інші розбіжності. Це звучить воістину жорстко, але треба зрозуміти, в який час писалися ці канони і яким був загальний настрій у християнському суспільстві. А настрій був такий, що вірні готові були краще померти, ніж згрішити і потоптати заповідь Божу. Тобто зрозуміло, що і відступи були від цього правила, і непорядність траплялася, життя є життя, але саме основна маса твердо стояла у вірі і готова була багато перетерпіти заради виконання заповідей Божих. І з огляду на цій загальній і, можна сказати, нормальній для того часу тверезницькій рішучості і писалися канонічні правила, майже незрозумілі для нашого нинішнього маловір’я і повсюдної розслабленості. Але навіть якщо ось раптом геть стане не під силу і жінка покине свого чоловіка – апостол заповідав такій «зоставатися незаміжньою», а якщо це після випробування часом і обставинами виявиться неможливим, то – з чоловіком (пор. 1 Кор. 7, 11). Ні про який другий шлюбі і мови не йде. Це нам треба все твердо знати і пам’ятати, якщо ми дійсно хочемо жити православно, а не «підганяти» Православ’я під себе, під свої поняття вільного життя, комфорту і щастя, а що ще гірше – намагаючись поєднати християнство зі своїми «пристрастями і похотями». Тому що тоді залишається тільки одна видимість благочестя, а силу його ми відкидаємо (пор. 2 Тим. 3,5).

І навіть якщо Церква відокремлена у нас від держави, і в суспільстві вже абсолютно розмиті поняття про благочестя і гріх, але принаймні в сфері церковного життя ми повинні говорити чітко про те, що перелюб – тяжкий смертний гріх, і ні про які захоплення «справжнім сімейним життям» після катастрофи руйнування колишньої і єдиної, по-суті, сім’ї не може йти й мови. «Та, що живе з перелюбником, є перелюбницею в увесь час співжиття», говорить Василій Великий (Друге правило, п. 39). По-суті, адже це відкидання даного Господом, справжнього хреста, а потім звалення на себе якогось іншого хреста, придуманого, та ще з думкою, що ти продовжуєш йти за Христом, в той час як ти Його зрікся і перебуваєш у стані глибокої омани. Цього випадку прямо стосуються слова Спасителя: І хто не бере хреста свого і не йде за Мною, той Мене недостойний (Мт. 10,38). Біс блуду «маскується» під християнське благочестя, з тим щоб «посміятися», як йому здається, над Церквою, Богом і віруючими людьми. Залишити зовнішній і душевний обряд, але зробити радикальну духовну підміну з білого на чорне, з благодаті на скверну. Гірко це все, а найтяжче – це усвідомлення того, що від подібної хвороби, як правило, зцілення приходить тільки з часом, та й то не завжди. Одержимість (а це, безсумнівно, одержимість – думати, що можна перебувати в найтяжчому гріху перелюбу і залишатися при тому православним) – так от, одержимість ця, як правило, швидко не проходить, та й то – якщо за людину моляться. Але абсолютно неприпустимо тяжку хворобу називати здоров’ям і замість ліків пропонувати людині отруту. Тому що і поблажливість церковна має свої межі, переступати за які – є вже справа безчестя. І ліки від гріха можуть бути тільки одні: відкидання пристрасті, а не її виправдання. І неможливо нам бути служителями Христа і в той же час догоджати духу віку цього з його всебічною розбещенням і хіттю.

Ось така проблема. Але при цьому треба сказати і про те, що все-таки не все ситуації однакові. І дійсно буває так, що обстановка в сім’ї стає просто нестерпною, і зберегти сім’ю неможливо, і вона розпадається. З чиєї вини – це інше питання. Але ситуації справді бувають жахливими і заплутаними. І Василій Великий говорить: «Якщо чоловік залишений жінкою, то треба дивитися провину залишення» (2Посл.п. 35), тобто розбиратися в обставинах руйнування сімейного союзу. І якщо після розвалу сім’ї одна зі сторін хоче знову створити сім’ю – то ми неодмінно повинні звернутися до поняття винної сторони. Тому що саме винуватець розвалу сім’ї не має права створювати сім’ю, принаймні до тих пір, поки не принесе належне покаяння і не виконає покладену на нього покуту, співмірну тяжкості гріха. Так що обставини руйнування сім’ї треба в кожному окремому випадку розглянути і дослідити, перш ніж виносити висновок. Але у випадках явного перелюбу, тобто зради і впертого перебування в ній – треба, звичайно, проявляти суворість, а не потурати блуду. Ось про що я хотів «заволати» від імені всіх тих чоловіків, які опинилися в жахливому становищі через зраду своїх дружин і бажання їх створювати якісь міфічні «справжні православні сім’ї». Не можна нам потурати такому страшному знущанню ні в якому разі. І поблажливість, полегшення тяжкості покути доречно тільки тоді, коли той, хто згрішив «стане ревним у виправленні» (2Посл. П. 74). Якщо ж людина бажає і плоті своєї догоджати, явно нехтуючи Заповідь Божу, і в той же час хоче перебувати в Церкві, то такого треба зупинити і відлучити від церковного спілкування, щоб нам, священикам, «не загинути разом з чужими гріхами». На цьому грізному нагадуванні та попередженні від святителя Василія і зупинимося, пам’ятаючи, втім, що без волі єпископа священик «не чинить нічого» (Апостольські правила, п.39).

Господи, приведи всіх нас до пізнання істини!