Як навчитися молитися просто і щиро?

 

Життя в Церкві приводить віруючі душі до споріднення, до такого стану, коли людина здатна відчувати біль і радість ближнього. Все це реалізується в молитві один за одного. Але як навчитися молитися просто і щиро?

Коли з таким запитанням зверталися до владики Антонія Сурозького його духовні діти, які не задовольнялись читанням уставних молитов, він звичайно нагадував їм про пораду, яку почув, коли ще був юнаком, від свого духівника архімандрита Афанасія (Нечаєва): «Перед тим, як лягти спати, перехрестися, поклади земний поклін, ляж і промов: “Господи, молитвами тих, хто мене любить, спаси мене…”. І коли ляжеш, запитай себе: хто з твоїх ближніх, можливо живих чи покійних, так тебе любить, що може стати перед Богом твоїм заступником? Хто може молитися за тебе, молитися, щоб тобі колись навчитися дієвому покаянню, навчитися бути справжнім учнем Христовим?».

Владика Антоній розповідав, що послухався поради: «Я ліг, — згадував він, — і тоді почали переді мною поставати обличчя, імена тих людей, які мене, без сумніву, любили: моя мати, мій батько, моя бабуся, мої друзі. І потім все ширше і ширше розкривався горизонт тих людей, які пройшли через моє життя, і які мені довели свою любов…» Згадуючи всіх цих людей, майбутній владика молився за них і з такою молитвою засинав. Так він молився не день, два, а кілька місяців (він говорив, що йому духівник радив так молитися рік). Далі владика додавав: «Я і вам хочу це порадити: навчіться так молитись. Навчіться лягати спати з усвідомленням того, що від зла протягом ночі вас захистить любов тих багатьох-багатьох людей, про яких ви, можливо, навіть забули, але які вас пам’ятають і на землі й у вічності. І тоді серце ваше розчулиться, і ви зможете почати молитись, звертаючись до Бога із щирістю, тому що в якийсь момент відчуєте, як вас люблять не лише люди, які були навколо вас, але і Божа Матір, Христос Спаситель, Отець наш Небесний, Ангел Хранитель — і світ тоді стане значно ширшим…

Але на цьому все не закінчується, бо якщо ми можемо так сподіватися на любов інших людей, то невже вони не можуть сподіватися на нашу любов? І тоді живіть так, збираючи у своєму серці, у своїй пам’яті всіх людей, яким потрібна любов: людей кинутих, людей самотніх, людей, яких вважають злими, чужими, — згадуйте їх, тому що вони теж, можливо, в цей час моляться Богові й говорять: молитвами тих, хто мене любить… і зупиняються: а, можливо, ніхто, ніхто мене не любить, — через те, що я такий? Будьте, можливо, єдиною людиною, яка і цю людину згадає перед Богом і скаже: Господи! Йому потрібна Твоя любов: мою я не вмію дати, в мене її дуже мало — дай йому Твою любов… І якщо ви почнете так молитися за себе і молитися за інших, то молитва стане чимось не тільки живим, але цілющим, сильним і творчим».

Цю пораду дав владика Антоній 12 серпня 2001 р., майже перед самою своєю смертю. Дійсно, хіба зайве пригадати про близьких, знайомих, із вдячним почуттям і за них помолитися? Головне — серце стане м’якішим. Спливуть в пам’яті забуті обличчя й минулі події. Нехай це було давно, але залишилося в душі. Все залишає свій слід, і про це варто згадувати частіше. Тоді світ не буде здаватися таким холодним і байдужим, а життя безрадісним і сірим. Коли душа відтане, буде легше пожаліти тих, кому зараз самотньо і страшно. Спочатку за них треба помолитися, а потім подумати, як допомогти. Навіть якщо не можна допомогти, молитва розсіє морок навколо них. На душу їх повіє весняним теплом — і це від Бога. Не має значення навіть, дізнаються вони, хто молиться за них чи ні… Було б тільки легше всім — і тим, хто молиться, і тим, за кого моляться.