Неділя про митаря та фарисея

Ми всі себе називаємо християнами, носимо на собі Ім'я Христа, але яким є наш внутрішній зміст і чи відповідає він образу Спасителя?

Неухильно наближається Великий піст, і Церква поступово починає нас готувати до нього. 13 лютого відзначається Неділя про митаря та фарисея. На літургії цього дня читається зовсім невеликий уривок із Євангелія, але глибина його багаторазово перевищує кількість написаних чи озвучених слів. Колись давно моя бабуся померла від раку шлунка з молитвою митаря на вустах, тобто це справді були останні слова, які вона вимовила за мить до того, як її душа покинула тіло. Тому спочатку хотілося б поділитися своєю особистою історією. Бабуся була останньою із нашої сім'ї, хто прийшов до Церкви. Як і багато людей, у 90-х – на початку 2000-х вона захоплювалася йогою, почитувала езотеричні книжки тощо, а тому довго чинила опір християнській вірі. Ні, вона її не відкидала і не хулила, вона просто цуралася. Але Господь бачив її серце і поступово привів до Себе. У результаті, ревнішого і лагіднішого християнина в нашій сім'ї ще не було. Коли я, ще студентом семінарії, приїхав на її похорон, то бабуся «помолодшала» років на двадцять. Весь період хвороби вона не пропустила жодної служби у храмі, постійно причащалася, а коли не могла вже ходити, то священик із Дарами приїжджав додому. Так, в одну з неділь, прийнявши Тіло і Кров Христові з молитвою митаря на устах, вона і спочила, ставши прикладом для всіх оточуючих. На ній справді справдилися слова Спасителя: «Кожен, хто підносить сам себе, буде принижений, а хто принижує себе піднесеться» (Лк. 18, 14).

Чому я вирішив розповісти таку досить особисту історію? Хоча б тому, що «засвітивши свічку, не ставлять її під посудиною, але на свічнику, і світить усім у домі» (Мф. 5, 15). З іншого боку, на цьому прикладі буде легше донести ті думки, якими мені хотілося б поділитися. Перед нами два образи: митаря та фарисея. Перший – представник тієї частини суспільства, яку всі за спиною тихенько ненавиділи та кого, по можливості, цуралися. Другий - шановний член соціуму, зважений, статний, освічений. Але Господь на зовнішність не звертає жодної уваги – результат нам добре відомий. Подібним чином я і свою бабусю сприймаю. Коли сам приходиш до Христа, насамперед, найближчим хочеться про це розповісти, але натикаєшся не лише на нерозуміння, а й на опір. Тоді починаєш нервувати, намагаєшся довести істинність християнства, підбираєш аргументи, тільки одного не вистачає – любові.

Варто замислитися, що у таких людей як митар, і просто подібних до нього, присутній тотальний голод любові. Вони ж живуть в умовах навколишньої ненависті, нерозуміння, підлабузництва, лицемірства, жадібності, владолюбства, безпринципності та інших огидних людських вад. Тому і залишається два варіанти ставлення до того, що відбувається: або самому остаточно оскотинитися, або все-таки, через внутрішню втому від бурхливих пристрастей, нарешті, смиритися перед Богом і змінити себе. Коли низько падаєш, то вибратися з «ями» досить важко, але «неможливе людям можливо Богу» (Лк. 18, 27), достатньо лише жахнутися власного стану, без ілюзій і самовиправдань, без брехні та лицемірства звернути крик про допомогу до Того, Хто реально може врятувати. Саме таким криком була тиха, але дуже щира молитва митаря: Боже! будь милостивий до мене грішника! (Лк. 18, 13). «Бачите, яке смирення, віра й самозаперечення, – вигукує свт. Григорій Палама, - Бачите, як з молитвою цього Митаря поєднувалося крайнє смиренність помислів і почуттів, разом і - розчарування серця?... Митар не бажав навіть очей підняти на небо, являючи і поведінкою своєю і виглядом засудження себе і самозасудження: бо вважав себе недостойним ні неба, ні земного храму». Звідки взялося таке глибоке розчарування та самозасудження? Митар знаходився під колосальним гнітом власних гріхів, наче нещасний притиснутий плитою будинку, що обрушився на нього.

Він розумів, що на нього чекає або смерть, або чудо порятунку, яке може дарувати лише всемогутній і добрий Бог – треба тільки відкинути будь-яку самість і повністю, без залишку довіритися Йому. Чи буває в нас така щирість на межі розпачу та великої надії? Чи спроможні ми віддатися Спасителю без огляду, умов та перестрахувань? Нехай кожен сам дасть відповідь на ці питання перед власним сумлінням.

Однак, здається мені, що багато хто з нас більше схожий на фарисея. Яка його молитва: «Боже! дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, кривдники, перелюбники, або як цей митар: пощуся двічі на тиждень, даю десяту частину з усього, що набуваю» (Лк. 18, 11-12). Скажете, що ми такими словами не звертаємось до Бога? Можливо, але в нас нерідко прослизають вади подібного роду. Ми хіба не судимо людей з позиції своєї «чистоти», мовляв, фу, який він перелюбник, а ця «коза взагалі не нашого городу», а той – мерзенний езотерик-сатаніст, а ти взагалі, що собі думаєш, коли м'ясо в посту жереш, хоч би лоб перехрестив і т.п. Ми ж то справжні православні християни: молитви і канони вичитуємо, льодяник з 0,02% сухого молока в піст не їмо, гріхи регулярно на сповіді перераховуємо, пороки ближніх (абсолютно заслужено!) викриваємо, богослужіння відстоюємо і т.д. А за фактом обклали себе купою правил, забувши, що форма не важливіша за зміст. І ось начебто все чудово. Так, грішимо по дрібниці, але не чинимо перелюб, не вбиваємо, мерзенних книг не читаємо, відчуваємо себе обраним «малим стадом». Звичайно, я дещо утрирую, зате стає зрозуміло, що без аналізу і здорової рефлексії, дотримання правил створює ілюзію праведності, в якій був фарисей і в яку ми потрапляємо. Але ж ілюзія тим і небезпечна, що непомітна, вона діє як божевілля, де хворий вважає себе здоровим, а всіх навколо - хворими. Ніхто не ставить під сумнів істинність християнства, однак зауважте, що наведені мною приклади фарисейської «праведності» християнства не стосуються. Яку тоді любов зголоднілій, побитій та покаліченій душі ближнього ми зможемо дати, коли самі є духовними каліками? На чому побудована наша віра, якщо ми засуджуємо оточуючих, але при цьому молитви читаємо як мантри, Євангеліє в руки не беремо, а піст дотримуємося за буквою закону, набиваючи свій живіт кашами, макаронами, картоплею та хлібом, та так, що після Чотиридесятниці на одних вуглеводах ще й збільшуємося у вазі? Невже до цього нас закликає Христос, та й як ми можемо знати, до чого Він закликає, якщо нам не цікаве Писання?

Але Бог все бачить, а тому, керуючи Своєю Церквою через людей, що дихають Святим Духом, Він встановив і Великий піст, як час щирого покаяння та підготовчі тижні, де дивлячись на такі образи як митар та фарисей, у нас є можливість замислитися над своїм життям і при виявленні аномалій, виправити його. Ці дні і ці смисли нам дано, щоб одного разу прокинувшись, раптово для себе ми не виявили, що нас поміняли місцями з тими, кого ми засуджували і кого вважали великими грішниками.